Вийшов альбом групи Deep Purple «InFinite»

Ікони хард-року – група Deep Purple випустила перший за чотири роки, і двадцятий за рахунком, альбом «InFinite». Цим альбомом, і наступним за ним туром «The Long Goodbye», гурт прощається зі слухачем.

У випадках, подібних даному – а почавший збиратися на спокій колектив Deep Purple, знаходяться на сцені з 1968 року, – зазвичай вибирають один з двох варіантів. Або дати жару наостанок, або розмірено і меланхолійно підвести підсумки майже 50 років життя в мистецтві.

І хоча в альбомі і є пара відносно спокійних речей, Deep Purple очікувано віддали перевагу перший, енергійний варіант.

Реліз відкривається вже зі знайомої «Time For Bedlam» – вона вийшла на однойменному EP ще в минулому році. Чотири з половиною хвилини напористого пафосу проносяться мимо на хвилях органних клавішних – і зовсім не осідають в пам’яті, як би наполегливо ні нагадував сильно спотворений голос Іена Гиллана про майбутню зустріч в пеклі.

Наступна, наполовину блюзова, наполовину хард-рокова «Hip Boots» використовує знайомі, вигадані ще в 60-70-х прийоми і тоді ж доведені до досконалості самими Deep Purple і Led Zeppelin. Пісня «All I Got Is You» виглядає трохи цікавіше попередниць, вплітаючи в розповідь футуристично-космічне синтезаторне соло. І ось на цьому місці починає здаватися, що щось подібне вже чув: чи то на платівці «Rock Or Burst» групи AC/DC, майже повністю складається з сумовитих варіацій на тему хіта «Highway To Hell», то чи на «Blue & Lonesome» у The Rolling Stones – альбомі дуже приємному, але абсолютно не запам’ятовується.

Правда, в фіналі цієї композиції лідер групи Іен Гіллан гранично ясно викладає свою позицію, звертаючись, можливо, якраз до своїх потенційних критикам:

«But in case you had not noticed, I do not give a fucking damn!» | «Але якщо ви раптом не помітили, мені абсолютно наплювати!»

Любовна лірика змінюється претензіями на завзятість – «One Night In Vegas» зберігає класичні для Deep Purple органні клавіші і намагається поєднувати їх з жвавим рок-н-рольним фортепіанним малюнком, що відсилає до часів Літл Річарда і Джеррі Лі Льюїса.

І ось на середині альбом починає дивувати. Всюдисущий орган в похмурої і сексуальної «Get Me Outta Here» знаходить себе і звучить як в минулі часи, наповнюючи ритмічну композицію готично-Луїзіанська нотками; річ наче з саундтреку до «Справжнього детектива» або навіть «Справжньої крові».

Цю річ ідеально доповнює балада-бойовик «The Surprising»: яка проявилася в «Get Me Outta Here» готика тут більш розмірена, з несподіваною для Deep Purple, що відсилає до гранж аранжування. У ній відмінно уживаються і орієнтальні програші, які почуєш на попередніх їх пластинках («Rapture Of The Deep»), і зовсім вже обеззброює синтезаторні вставки в дусі музики Максима Дунаєвського до фільму «Мері Поппінс, до побачення».
Наступна «Johnny’s Band» наскрізь просякнута естетикою південного, або Сатерн-року; з усіх не дуже вдалих пісень альбому ця – мабуть, найкраща.

Далі, правда, слід щось зовсім інше – розповідь про подорож ліричного героя разом зі своєю коханою до вершини світу в «On Top Of The World», який Гіллан читає в стилістиці spoken word.

Втім, завершується альбом на вельми позитивній ноті. «Birds Of Prey» своїм піднесеним настроєм викликає в пам’яті «When The Levee Breaks» групи Led Zeppelin. Судячи з фінального затиханн музики, швидше за все, вона і замислювалася як завершальна.

Але не тут-то було: у вигляді не те постскриптума, не те жирної крапки на фінальній, десятої позиції стоїть безглузда і нещадна кавер-версія хіта «Roadhouse Blues» групи The Doors.

Ця пісня пережила безліч переспівувань, але гідних з них не набереться і п’яти, і нинішня від DP теж в це число не входить. Чому не можна було опублікувати її у вигляді бонус-трека – був би чудовий атракціон для делюкс-видання пластинки (в яке, до речі, увійдуть всі композиції з EP «Time For Bedlam»).

Таким чином, на останній – у крайньому випадку, по часу – платівці Deep Purple сталося принаймні дві по-справжньому хороші композиції.

Шанувальники, як зазвичай, розділяться на два табори – і візьмуться лаяти або хвалити платівку. Бути може, на цей приємний в цілому запис наткнеться і випадковий слухач – але, думається, швидко піде, не знайшовши тут нових «Smoke On The Water» і «Soldier Of Fortune». Але їх ніхто й не обіцяв. Вирішивши попрощатися, Deep Purple явно написали альбом для себе і тільки для себе.

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*